МАРУЩАК Вiра Iванiвна. Член Нацiональної спiлки письменникiв України, лауреат премiї iменi Миколи Аркаса.
Народилася в селищi Арбузинка Миколаївської областi. Закiнчила Арбузинську середню школу №2. Працювала редактором районного радiомовлення, а пiсля переїзду до Миколаєва- спочатку в редакцiї молодiжної газети "Ленiнське плем'я", а потiм в редакцiї радiостудiї "Чорноморець" Чорноморського суднобудiвного заводу. Тепер працює в обласнiй бiблiотецi для юнацтва та в Першiй українськiй гiмназiї iм. Миколи Аркаса.
Свою творчу дiяльнiсть розпочала в лiтературному об'єднаннi "Стапель" де з 1980 року була редактором збiрникiв "На стапелях поезiї", "Грани души".
Вiра Марущак- автор чотирьох прозових книг "Вiкнами до сонця", "Батько з Португалiї ", "Цезар, Галка Новий рiк", а також книги казок "Пригоди Нюмочки" та посiбника з основ журналiстики "Школа журналiста", якому надано гриф Мiнiстерства науки освiти України.
Лідер
Сонце сідало. Від річки повіяло прохолодою. Широкою вулицею села, як завжди о цій порі, стрімко нісся на водопій табун коней. Біля двору зібралися підлітки. Тут жив Сашко Пудик. Це прізвисько прилипло тому, що хлопці відчували на собі важкі, як гирі, кулаки здорованя. Зелені, мов полин, очі спалахнули недобрим вогнем.
— Хто сміливий? — кинув запитання хлопцям. Ті разом повернули голови до Пудика. Знали: затіяв якусь гру.
— Хто зупинить табун? — погляд ковзнув на хмару куряви, що здіймалася з-під копит коней i закривала частину обрiю.
— Я, — почувся дзвінкий голос наймолодшого. З котячою швидкістю Вітя стрибнув на середину вулиці. Миттєво здерши з худорлявих плеч піджак, почав розмахувати ним. Не відчував ні страху, ні небезпеки.
Хлопці застигли від жаху. На Вітю нісся табун. Червоні ніздрі коней роздувались і важко хропіли. Всі розуміли — табун не зупинити.
Віктор не встиг отямитись, як уже лежав на землі. Він не бачив, а чув, як зовсім поряд б’ються копита, як щедро посипається нею його, зібране в кулак, тіло.
Все стихло раптово. Підхопився на ноги. Його тут же оточили хлопці. Вони про щось балакали, розмахували руками, хтось підхопив із землі затоптаний піджак. Тільки Сашко стояв трохи осторонь. Усе його єство говорило: побачимо, що з цього вийде… Тоді ще ніхто не знав, що ця його витівка переверне душі підлітків. І не будуть уже страшними ні кулаки, ні грубі Сашкові слова.
А Вітя широко розкритими голубими очима бачив не тільки коней, що, помахуючи хвостами, встромили свої гривасті голови у води Південного Бугу, а й світ, який став для нього широким-широким. І він не знав, чи є у нього край і чи можна до нього дійти…
Пролісок
Тільки-но пролунав дзвінок, як хлопці з восьмого класу зібралися гуртом, щоб вирішити, як краще привітати однокласниць із жіночим святом.
— Скинемося по трояку і купимо квіти, — запропонував вертлявий Данило.
— Що за такі гроші купити можна? — скривився відмінник Роман. Про нього подейкували: аби не мати, що часто оббиває шкільні пороги, не мав би найвищих балів з усіх предметів.
— Пацани, а де ж більше взяти? – гарячкував невгамовний Данило.
— Я вважаю, нехай кожен привітає свою сусідку по парті, — як завжди, розважливо зауважив Микита.
Тепер усі разом обговорювали останню ідею, яка сподобалася.
— А мені як бути? — намагався перекричати однолітків Данило, котрий уже другий рік сидів сам за останньою партою. — Кому ж мені подарунок зробити? — тонув його голос у гаморі.
— В Олени списуєш, їй і подаруй, — підказав Микита, — матиме винагороди за свої труди.
Володя хоча ніколи не заглядав до чужих зошитів, а теж хотів би привітати Олену. Йому подобалася ця дівчинка. Він часто зупиняв погляд на вродливій однокласниці. Вона, низько схиливши голову над зошитом, тільки їй притаманним порухом руки поправляла пасмо золотистого волосся, примощувала його за вухом, а воно неслухняно падало на чоло. Урок давно почався, а Володя все думав про Олену, яка нагадувала йому ніжну тендітну квіточку. Така ж тоненька, граціозна, як пролісок, який він побачив у Криму. Несподівано натрапив на нього. Він, такий незахищений, сміливо примостився біля підніжжя валуна і не боявся близького сусідства зі снігом. Це так вразило, що Володя кілька разів на день бігав, аби ще і ще раз помилуватися квіткою. Щось таке бентежне, незбагненне і невідкрите було й у цій дівчинці. Вона нагадувала пролісок.
Восьмого березня шкільними коридорами вихором носилася збуджена дітвора. Чемно поступаючись тільки з учителями, вітаючи їх зі святом. Володя йшов, не поспішаючи, бо під полою піджака ніс невеличкий букетик пролісків. Вирішував проблему — як подарувати його Оленці, щоб не викликати багатозначних поглядів та гострих слів однокласників. Так задумався, що ледве не наскочив на класного керівника Ларису Іполитівну та маму Ромки-відмінника.
— Доброго дня, — привітався з ними і хотів іти далі, але мама Романа помітила букетик і радо вигукнула:
Я простую вулицею села. Сонце пече нестерпно. Босими ногами ступаю у розпечену пилюгу, і мені хочеться дістати земної прохолоди. Я втішаю себе тим, що скоро стану на килим-спориш і вiдчую її. Менi лишилося недалеко. Iду туди, до тієї хатини, що стоїть на краю села, а причiлковi вiкна дивляться далеко у поле. Хата здається чайкою, що розкинула свої бiлi крила над урвищем.
— Тьотю Машо-о! — гукаю я. — I мiй голос далеко вiдносить луна близької балки.
— Тьотю Ма-шо! — повторюю я.
З будки виглядає Балкан. Він, розморений полуденною спекою, лiниво подає голос. А потiм признає мене, вилазить з будки, радо махає хвостом.
На порозi стоїть статна висока жiнка. Привiтно усмiхається.
— Заходь! — тiтка бере мене за руку, лагідно гладить бiляву голову прохолодною рукою. Нарештi мої ноги ступають на омрiяний килим. Вiдчуваю, як вливаються нові сили.
Тітка легенько підштовхує до дверей. З них війнуло знайомими неповторними пахощами рiзнотрав’я. Приємно шелестить трава.
Я вiдпочиваю, розповідаю про рідних. Ми сідаємо обідати. Тьотя Маша береться за звичну для себе роботу — вишивання, а я вмощуюся на печі-лежанці і з великим задоволенням розглядаю стіни. На кожній по одному-два вишиті рушники. Таких я більше ніде не бачила. Кожна квітка, немов, має очі, заглядає до мене у душу. До запаху трави приєднується запах троянди. На її пелюстках бачу вранішню росу, ромашка киває до мене своєю голівкою. А вишитими полуницями хочеться поласувати. Простягни руку, зiрви і...
У тітки вишито все: наволочки, простирадла, одяг. Ось і зараз вона примостилася бiля вiкна, перебирає нитки i поглядає на аркуш паперу. Я ставлю стiльчик до її нiг.
— Тьотю, що ви вишиваєте?
— Портрет Шевченка.
— Розкажiть про нього.
Вона відкладає шитво і починає розповідати, що народився Тарас тоді, коли у нашій країні була панщина. Лиха доля спіткала талановитого хлопчика ще з дитинства. Залишився сиротою. Він ніколи не розлучався з олівцем, бо писав картини і вірші, у яких була любов до України, до бідного, але талановитого народу. Злидні переслідували його все життя. Та він не втрачав ніколи своєї гідності, зберіг щире, чисте серце.
Тітка говорила, а мені здавалося, що Тарас народився у такій же хаті, як у неї, ховався від злої мачухи у шовкуні, що по той бік дороги, а ягнят пас он там, на вигоні. І від цього він здавався мені дуже близьким. Я вбирала горе і біль, що випали на долю художника і поета. Можливо, тому, що тітка говорила про це з тремтінням у голосі, особливим блиском в очах. Мені передавався її настрій, виникали сильні почуття до Шевченка, який прийшов у світ під яскравою творчою зіркою.
— Так, як і я, не зазнав справжнього кохання, — підсумувала вона розповідь. У її сірих очах зажура. Я відчуваю, що їх долі чимось схожі. А потім вона бере гітару. Ми обидвi дивимося у причiлкове вiкно, i нiби бачимо степ, ревучий Днiпро, зiгнутi до самого долу тополi. I нiжний спiвучий голос звучить по-новому для мене.
— А чому ви вишиваєте портрет Шевченка, тьотю Машо?
— Подарую... Школi.
Сутiнки спускаються на землю. Я йду додому на інший край села i несу в своєму серцi шматочок чогось дуже свiтлого.
...Час збігає невпинно. Знову йду вулицею села. Нестерпно палить сонце. За руку веду доньку. Ми давно живемо у містi, і тому вона не може ходити босоніж, залишає у пилюзi відбитки своїх маленьких черевичкiв. Ми зупиняємося на краю села бiля знайомого будинку.
— Тьотю Машо! — гукаю я. I луна вiдносить мій голос. З будки вилазить собака. Це не Балкан. I менi стає сумно.
— Тьотю Машо, — повторює моя донька.
На порозi стає тiтка. Вона простягає руки до нас, усміхається і бiжить назустрiч. Вiтаємося. Йдемо до хати по килиму-споришу, але не чуємо його прохолоди. I знову неповторний запах рiзнотрав’я. I рушники.
Ми говоримо. Обідаємо. Тітка береться за роботу. Я лежу на печі i розглядаю новi вишиванки, а донька примощується на маленькому стiльчику.
— Що ти вишиваєш? — запитує вона.
— Рушник.
— А навіщо вiн тобi?
— Не менi. Людям. Рушники майже у кожній світлицi нашого села.
— А тебе у школi цього навчали?
— Нi, невчена я, не було що взути й одягти, аби ходити до школи.
I розповiла про своє нелегке життя.
Вечiр спускався на землю. Ми йшли вулицею, i в руках моя донька, мов якусь коштовність, несла вишитий рушник.
Артисти
У Олександра аж щелепа відвисла, коли почув від однокласників Сергія та Анатолія про їхні наміри після закінчення школи піти працювати до театру.
– Ким же ви там будете? – округлилися очі у хлопця. І навіть у страшному сні не міг уявити собі на сцені довготелесих, незграбних однолітків. Маслакуватого, з величезними руками Анатолія та довгоносого очкарика Сергія.
– Для початку влаштуємося працівниками сцени, а там, дивись, і у виставах гратимемо, – зухвало запевнив Сергій.
Ця звістка облетіла всю школу. З хлопців насміхалися учні. Вчителі, які на своєму віку всіляке бачили, але щоб таке...
Запеклі трієчники, з яких і слова не витягнеш, сором’язливі, тихі, до пуття не могли відрізнити вірші Тараса Шевченка від поезії Лесі Українки, замахнулися на служіння Мельпомені.
Пролунав останній шкільний дзвоник. Випускники, кожен по-своєму, протоптував стежину у доросле життя. Хто до столиці подався, хто атакував місцеві технікуми та інститути. Сашко ж влаштувався на суднобудівному заводі. І вже за півроку мав робочу професію судноскладальника.
Після зміни, переодягнувши спецівку на елегантну куртку, поспішав додому. На головній вулиці його увагу привернула незвична картина. В оточенні невеликого гурту стояли два молодики, задерши голови, вони загрожували, невідомо кому:
– Чого сидиш, ану злізай, – махав величезним кулаком один, другий тихенько йому піддакував:
– Кому сказав, все одно дістану...
Сашко теж задер голову, але нікого – ні на даху, ні на балконах будинків не побачив, однак хлопці продовжували комусь наганяти страху. Деякі зіваки продовжували спостерігати за цим видовищем, деякі, покрутивши біля скроні пальцем, ішли далі. Сашко теж хотів пройти мимо, але впізнав своїх однокласників.
– Чого репетуєте? – пробрався до них.
– Та ми жартуємо, – знітився Анатолій перед знайомим, тихенько відводячи його з натовпу.
– Які там жарти, професіоналізм виробляємо, – плентався ззаду Сергій. – Бачив скільки у нас глядачів було?
– Це ж вам не театр, а вулиця Радянська...
Яка різниця, де характер гартувати. Ми вже у виставі граємо. „Собака на сіні” називається, – і від гордості за себе у Сергія аж щоки пашіли. – Он бачиш афішу, – показав на тумбу, що стояла біля Каштанового скверу, – там і про нас написано.
– Ух, ти-и-и, – не міг приховати свого захоплення Сашко і зупинився біля афіші.
Швидким поглядом пробігся по прізвищах.
– А де ж ваші?
– Ось. – Анатолій тицьнув пальцем. Сашко прочитав: „та інші”.
Своя планета
(В. Качурiну)
Неспішною ходою тінистою вулицею рідного міста йшов чоловік. Власне, він народився далеко від приморського краю, проте майже все життя прожив тут. Його, відомого поета, знали майже всі городяни.
Та що там казати про людей, здавалося, що для міських котів та собак він теж був своїм настільки, що вони навіть не реагували на статечного чоловіка.
Степан був у доброму настрої, душу гріла думка про те, що вийшла уже 15 збірка його віршів, а руку приємно обтяжував пакет, де лежало кільканадцять примірників нової книги. І хоча останнім часом люди більше дбали не про душу, а про тіло, сподівався на те, що його поезією зацікавиться солідна організація, яка мала відношення до морської професії, тим паче, що збірка була саме на цю тематику, адже автор теж колись ходив морями. Тому морська тема проходила через усю його творчість.
У приймальні голови профкому солідного закладу було затишно і прохолодно. Працював кондиціонер. Але поет не збирався тут довго засиджуватись – про зустріч домовився заздалегідь, але його зупинила худенька струнка секретарка, яка сиділа за комп’ютером. Поглянула на гостя розкосими очима.
-Від Ігоря Даниловича була вказівка, щоб ви зачекали, він зайнятий, - недбало кинула жінка, яку про себе Степан обізвав персидською княжною, і показала рукою на стілець.
Поет зі свого кутка роздивлявся на ремонт, зроблений з почуттям смаку й міри, поглядав на симпатичну секретарку, яка могла б його надихнути на високу поезію. Та жінка не звертала увагу на посивілі кучері чоловіка, її пальчики з видовженими нігтиками вправно бігали по клавіатурі комп’ютера.
-І техніку б таку мати, і секретарку, - подумав про себе поет, згадавши невелику темну кімнату, яку виділили для спілки письменників, і стареньку друкарську машинку, на якій двома пальцями бив по клавіатурі, вистукуючи свої поетичні рядки, завдяки яким та співом власних пісень під гітару, збирав стадіони. З бригадою митців побував в багатьох куточках країни, про що не раз писалося у пресі. І часи тоді були іншими – поетова справа писати, а розповсюдженням займалися інші. Тепер все змінилося – і писати, і платити за друк, і розповсюджувати книги потрібно самому.
Степан несміливо нагадав про себе.
- Заходьте, - запросила секретарка.
За великим столом сидів голова профкому. Петельки на морській фірмовій сорочці ледве утримували ґудзики, схожих на рюкзак, грудях. Ігор Данилович подав поетові пухку долоню. Для годиться запитав про справи. Гість у кількох словах розказав про себе і нагадав, що у видавництві вийшла ще одна його книга.
- Візьміть на подарунки, - запропонував Ігореві Даниловичу. - Книга про море, сподобається, це ж ваша тематика…
Оберемкуватий чолов'яга спрямував на гостя погляд маленьких круглих оченят.
- Ви знаєте, це не наш рівень подарунків.У нас вони на багато дорожчі. Ми даруємо холодильники, телевізори, пральні машини, комп'ютери. Ні, книги не наш рівень.
На Степановому обличчі блукала крива усмішка. Він спробував пожартувати.