КРЕМІНЬ  Дмитро  Дмитрович
 

(21.08.1953, с. Суха, Іршавського р-ну Закарпатської обл. ~ 25.05.2019, Миколаїв) —

поет, публіцист, есеїст, перекладач. Член Національної спілки письменників України (1979), Асоціації українських письменників (1997). Лауреат Культурологічної премії ім.М. Аркаса (1994), Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка.

Перша книга поезій "Травнева арка" вийшла у 1978 р. Згодом були надруковані "Південне сяйво” (1982), "Танок вогню” (1983), „Бурштиновий журавель" (1987), "Шлях по зорях" (1990), „Пектораль” (1997), „Елегія троянського вина” (2001), „Літопис” (2003), „Атлантида під вербою” (2003), „Синопсис” (2003), „Полювання на дикого вепра” (2006), "Літній час" (2007), "Скіфське золото" та ін.

Д. Д. Креминь являлся Главой Николаевского отделения Союза писателей Украины. Признан «Человеком года-2016» в Николаеве.

 

 

Творческий вечер поэта Дмитра Креминя

 

 

Пропонуємо Вашiй увазi пiдбiрку вiршiв Дмитра Кремiня:

• Полювання  на  дикого  вепра
• Живуть мислителі й оратори...
• Вiзiя на Кiнбурнi
• Елегiя Троянського вина
• Не поїду до матері в гості...
• Дон-Кiхот iз лиману
• Шукаю історичну батьківщину...

Полювання  на  дикого  вепра

Полювання  на  дикого  вепра  —
Коли  десять  районних  мужчин
Залишають,  а  сніг  у  півметра,  
Рівно  десять  блискучих  машин.
І  в  дублянках,  у  валянках,  гетрах
Із  рушницями  пруть  до  вершин.
Над  горою  займається  ранок...

Що  ти,  веприку,  їв  на  сніданок?
Як  сирітками  лишиш  дітей?
Ти  зайняв  кругову  оборону,
Але  люди  які!  Із  району!
Їм  до  смерті  потрібен  трофей!

І  тоді,  коли  влада  народна,
Або  антинародна  вона,
Влада  бути  не  може  голодна,
Бо  яка  тоді  влада  вона?
Їм  подай  на  обід  кабана!

Дикий  вепр,  ти  виходь  із  нічлігу!
Ти  мисливцям  скрутив  уже  фігу,
Себто  пулю,  дикунським  хвостом...
Але  це  задля  мітингу  —  дуля.
А  летить  із  вінчестера  куля
І  по  лобу  тебе  —  батогом!

Ви  мисливця  вполюєте,  вепрі?
Рівно  десять  троянд  на  снігу...
У  Карпатах  або  на  Ай-Петрі
Ти  тікаєш  до  кулі  у  нетрі.
А  куди  ти  втечеш?  Ні  гу-гу...

Обривається  слід  на  снігу.

Полювання  на  дикого  тура!
Це  така  українська  натура  —
Десять  куль  у  дурній  голові...
Це  Говерла  чи  Рацинська  дача,
Зафонтанила  крівця  гаряча,  —
І  смерека  —  мов  Спас-на-Крові.
Ще  рушниця  із  цівкою  диму...

Я  трофей  до  машини  нестиму,  
У  стрільбі  по  мішенях  —  мастак.
Лижуть  сніг  —  і  гончак,  і  вівчарка.
Буде  шкварка  під  вечір,  і  чарка:
Хто  тепер  мені  скаже  не  так?
Переможці  —  стрілець  і  собака...

Що  ж  ти,  з  профілем  дикого  хряка,
Тихо  схопиш  з  трибуни  під  свист?
Був  мисливцем  —  долав  перевали
І  —  Маріїнським  теж  наливали,
А  тепер  і  тебе  зацькували
І  без  кулі  убили  на  піст.
Ах,  якої  боявся  ти  зради?
Люди  хочуть  трофейної  влади,
На  фіг  їм  —  Одіссей  і  Орфей...

Здуло  вітром  тебе  із  вершини,
І  війнуло  бензином  машин,
І  в  багажнику  схлипнув  трофей.

Полювання  на  дикого  вепра.
Полювання  Ахілла  на  Гектора.
Треба  вбити  вдову  із  дітьми,
Щоб  до  нас  повернулася  Троя...
І  підсмажать  тебе  як  героя,
Українці,  троянці,  це  —  ми!

Повертайся  і  ти  до  народу:
Спробуй,  сунься  в  приватну  природу!
Чи  на  Банкову,  до  верховіть...
Кожен  з  нас  —  і  мисливець,  і  жертва,
Та  природа,  жива  або  мертва,
Три  століття  іще  простоїть.
Полювання  на  дикого  тигра...

На  сафарі  ти  будеш  один.
Там  природа  забути  не  встигла
Губернаторський  твій  лімузин...

 

Живуть мислителі й оратори...

Живуть  мислителі  й  оратори,
Звідколи  світ  —  сто  тисяч  літ.
А  треба  сіяти  й  орати,
А  ще  й  збирати  чесний  хліб.
А  там,  де  зерна,  є  й  полова.
Та  на  поверхню  вирина
Не  пил  словес,  а  мука  слова
в  мить  перед  сходженням  зерна. 



Вiзiя на Кiнбурнi

Козацькі  голови...    і  макові.
І  стільки  болю  та  жалю.

На  тиху  вуличку  в  Очакові
Цієї  осені  ступлю.
У  корчмі  цій,  "Дельфін",  накурено,
Та  там  звучить  сумний  ноктюрн...
Нас  за  століття  бриг  "Меркуріо"
Промчить  і  вимчить  на  Кінбурн.
Нема  гріха  в  бутті  цім  грішному,  —
Ми  діти  болю  і  гріха.
Але  не  крепом  —  цвітом  вишень  нам
Пустеля  стелиться  суха.
І  як  у  юності,  під  соснами
Упадемо  на  цей  пісок...
Устами,  в  стумі  пересохлими,
Я  розв'яжу  твій  поясок.
Не  стане  болю,  ані  жалості,
Любовний  усміх  із-під  вій...
Немарно  море  увижалося
Мені  у  юності  моїй.
До  крику,  шепоту,  до  лепету,  —
Не  говори,  не  говори...
Печаль  на  Бейкуші  далекому,
І  з  Чорноморки  дмуть  вітри.
Я  запалю  козацьку  люлечку,
Вдихну  гіркий  гріховний  дим.
Я  полюбив  кінбурську  тюлечку
З  вином  ольвійським  золотим.
І  буде  риба  вчитись  плавати,
А  гуси  плакати  з  імли...

А  в  перший  раз  моєю  стала  ти,
В  Покровці  вишні  зацвіли.
Немає  вишень.  Тільки  сосни  ці.
Коса  Кінбурнська  золота.
І  все  до  осені,  до  осені,
І  все  до  осені  —  літа...



Елегiя Троянського вина

Не  клявся  —  не  зрікаюся:  люблю...

Моя  любове,  все  уже  минуло,
І  надто  пізно  лізти  у  петлю
І  зазирати  в  пістолетне  дуло...
І  нас  лікує  музика  небес.
Але  надходить  час  —  і  не  до  музик...
Як  алкоголем  я  лікую  стрес,
Так  ти  мені  життя  зв'язала  в  вузлик.
Його  не  розв'язати  уночі,
Коли  йдемо  удвох  на  суд  Паріса.
Там  у  смертельній  музиці  мечі,
Там  —  і  від  брами  золоті  ключі.
І  падає,  і  падає  завіса.
Подай  мені  троянського  вина...

Ми  десять  років  бились  як  герої.
Хто  ворожив  нам  —  бог  чи  сатана?
Не  впала  жодна  вежа,  ні  стіна,
Та  в  Україні  ми  —  немов  у  Трої.
А  я  б  читав  Енеєве  письмо,
Читав  слова  —  про  Рим  четвертий  —  віщі...

З  якого  року  й  віку  стоїмо
Німотно  на  троянськім  попелищі?
Які  були  колись  ми  молоді!
У  юний  світ  ішли  ми  рано-вранці.
А  стали  —  як  невольники  в  орді.
Спливли  віки  вінками  по  воді.

Вино  і  хліб.  І  музика.  І  танці.
І  будемо  стояти  сотні  діб,
Обернені  на  прах  і  тлін  троянці.
І  будем  їсти  свій  камінний  хліб.
Вино  і  хліб.  І  музика.  І  танці.

Та  музика  такою  не  була,  —
Над  гомоном  води  і  криком  суші.
В  тій  музиці,  що  спалена  дотла,
Неначе  ноти  —  спопелілі  душі.
Так  даленіє  музика  ген-ген,
Над  димотрубні  обрії  й  сортири.

Це  Україна.  Троя  й  Карфаген.
І  в  поминальну  дудку  дме  джазмен,
І  єрихонський  плач  —  мов  символ  віри.
Чи  в  саркофазі  будемо  удвох,
Моя  любове,  дорога  яскине?
Без  музики  —  і  нас  покине  бог,
А  чи,  дасть  бог,  і  бог  нас  не  покине?
І  в  чорній  пустці  спалені  тіла,
На  попелі  троянському  доокіл.
А  музика  була  і  відійшла.
Не  я  кажу...
Так  промовляє  попіл.
Подай  мені  троянського  вина...

Ми  подамося,  як  Еней,  у  мандри.
Ахейський  кінь  стоїть,  немов  мана,
Ти  смертну  тінь  побачила  одна,
Та  де  й  коли  ми  слухались  Касандри?
Ми  вічно  переможені  давно!
Лаокоона  обвивають  гади,
А  ми  п'ємо  в  своїм  шатрі  вино.
На  тризні  України?  Чи  Еллади?

На  ханській  скатертині-самобранці  —
Вино  і  хліб.  І  музика.  І  танці.
І,  віддані  троянському  вину,
Ми  вже  і  душу  маємо  троянську.
Троянську  обертаємо  війну
На  рідну.  Вітчизняну.  Громадянську.
Вино  налито.  І  троянський  кінь
Уже  стоїть  під  брамою.  Амінь!

Амінь?  Лунає  музика  ген-ген.
На  попіл  —  Троя,  Рим  і  Карфаген.
І  прах  —  із  саркофага  й  мавзолею...
І  лиш  ім'я  із  тисячі  імен,
І  тільки  смерть  ув  імені  Єлен.
А  ти,  Енею?  Де  ти  був,  Енею?
А  ти,  любове,  спалена  дотла,
І  шлюбна  ніч  у  хаті  край  села?
Вже  там  нема  ні  хати,  ні  нічлігу...
Ти  ж  тут  у  світ  широкий  повела
Дитя  любові,  музики  і  снігу.
Уже  нас  вічність  просить  на  нічліг,
А  не  вино  троянського  розливу.
І  замітає  тисячлітній  сніг
Руїни  наші  в  день  скорботи  й  гніву.
Троянське,  поминальне  знов  п'ємо.
Руїни.  Сніг.  Рапсодії.  Хорали...
Невже  ми  знову,  Господи,  вмремо?
Невже  ми,  Боже,  мало  помирали?
За  убієнних  вип'ємо  дітей,
Припнутих  до  чужої  колісниці...

О,  ще  не  скоро  допливе  Еней,
Де  плачуть  діти  римської  вовчиці!  

 

Не поїду до матері в гості...

Не  поїду  до  матері  в  гості,  —
де  гора,  як  малий  Еверест...
А  злітають  сніги  високосні
на  підсвічений  місяцем  хрест.

І  далеко  —  і  Юрмала,  й  Дзінтарі,
сива  Балтика,  синій  Дунай.
Півсела  на  високому  цвинтарі,
півкраїни  в  селі  не  шукай.

А  коли  прилетять  з-за  кордону
окільцовані  вже  журавлі,
підсолодимо  хвилю  солону,
біля  моря  не  густо  землі.

І  живу,  як  у  місячнім  кратері,
та  своїм  не  торгую  ім'ям...
Як  вам,  рідні,  живеться  без  матері?
Як  без  неньки  шенгениться  вам?

Ви  до  мами  не  їдете  в  гості,
але  їде  у  гості  біда.
І  не  линуть  сніги  високосні  —
Навіть  снігу  нам  Богу  шкода.

Не  звели  на  "хрущовці"  горище,
але  всі  ми  —  царі  й  королі.
І  до  неба  я  вище  і  вище,
І  все  ближче  мені  до  землі...  

 

Дон-Кiхот iз лиману

Надивитись  на  все  в  Україні,
І  рукою  махнути  на  все...
На  старій  деренчливій  машині
На  Обухівське  вийти  шосе.
Був  би  кінь,  як  бувало  іздавна,  —
Проскакав  би  пропащі  літа.
Там  історія,  кажуть,  неславна.
Географія,  кажуть,  не  та.
Їх  багато  у  душу  налізло!
Принесли  нам  свою  нелюбов.
І  в  чорноземі  —  кров  і  залізо.
Вже  й  заліза  негусто...
А  кров
Забіліє  від  дусту  і  хлорки.
І  ніхто  не  назве  на  ім’я.
...У  країні  Сервантеса  й  Лорки
Заробляє  країна  моя.
На  Хрещатику  —  пані  і  панії
Не  поділять  Вітчизну  ніяк.
Але  був  чоловік  ув  Еспанії,
Все  кидавсь  зі  списом  на  вітряк...



Шукаю історичну батьківщину...

Шукаю  історичну  батьківщину,
бо  нині  географії  нема:
Ярило  виглядає  із-за  тину
і  спис  чужинця  вже  уп’явся  в  спину.
Весна  квітує,  а  в  душі  —  зима.
І  так,  руїно,  ти  в  мені  зориш,
мов  тріщина  в  Маріїнськім  палаці.
Мов  Анні  Ярославівні  Париж
ввижається  на  знімках  папарацці.
О,  це  вінчання  в  Рейнському  соборі,
пощезли  королівські  весілля…
Вік  двадцять  перший  все-таки  надворі,
а  дух  —  дохристиянський  звеселя
глаголичним  письмом  на  саркофазі…
Комоні  наші  линуть  по  росі.
Збираємо  образу  на  образі
Від  образів  у  Київській  Русі.
І  так  руїнно,  а  не  українно
Крізь  нас  течуть  і  ріки,  і  віки.
Та  я  сюди  повернусь  неодмінно,
поглянути  на  Київ  з-під  руки.
Шукають  історичну  батьківщину,
а  знають:  географія  не  та…
Димить  із-за  червленого  щита
кривавий  дух  великого  почину.
Софії  Київської  древні  стіни
вже  кришаться,  а  в  Києві  —  Тарас…
І  вже  у  нас  немає  Батьківщини!
І  рейдери-рейтари  б’ють  у  спини,
і  вітер  з  України  дме  до  нас.
...Якої  ми  шукаємо  землі?
Якої  ми  шукаємо  відваги?
Блищать  і  сяють  в  історичній  млі
Пощерблені  щити,  пониклі  стяги.
Із  тисячлітніх  зібрані  невзгод,
і  ми  в  полоні  вічного  закону.
а  може,  це  оспівують  народ
філармонічні  труби  Єрихону?
І  є  народ:  вернувся  в  Єрихон
і  захистив  себе  у  вічній  брані.
А  ми?  Що  ми?  Гетьман  і  фараон
у  камені  скорботи  на  кургані.
Мов  труби  єрихонські  —  журавлі,
готові  й  ми  летіти,  тільки  свисни.
…  Якої  ми  шукаємо  землі?
Якої  ми  зрікаємось  вітчизни?

           ***

 

        Прощання з морем

Зелений ліхтарик засвітить на Флотський бульвар.
Вітрила платанів, і вальсу забутого звуки...

Століття минуло, а тіні безтінних примар
З-під трав і граніту до тебе простягують руки.
Останні світлини вклади в допотопний альбом,
І кітель, і кортик із міста святого Миколи.
Останній кораблик сурмить під Інгульским мостом,
Аби не вернутись у продану гавань ніколи.
Збираються тіні, як відмі на Лисій Горі.
Морський офіцерик цілує ще рученьки дамі...
Та це із містерій: червоні горять ліхтарі,
І наші богіні знаходять причал в Амстердамі.
Зелений ліхтарик на Флотськім бульварі тремтить.
І профіль "Варяга", і профіль козацької "чайки".
І бронзове серце вночі адміралу щемить,
Ще мить - і відлине останній кораблик. Прощайте!
Нічне моє місто, причал офіцерів і дам,
Вітрильна столиця, де й ми вже, як хвилі, говорим.
Ти плачеш? Ти думав: навіки прощався з життям.
Зберіг тебе янгол. Ти тільки прощаєшся з морем...
Зберіг тебе янгол. А бронзове серце щемить,
За тих, що у морі колись під "ура" помирали.
...Прощай, моє море,
Чи ти ще озвешся на мить
У вулицях міста, де плачуть старі адмірали? 

 

 

 

 Повернення по колу

   Новi поезiї Дмитра КРЕМІНЯ   

 

З ПОЛОНУ ЛІТ

 

Упав сніжок — і ніби перша книжка

Війнула сторінками молодим.

 

Земля Тичини, Рильського, Малишка,

Довженкова Десна пливла у дім. 

І мертві, і живі у тому домі.

А там — Ірпінь, сніги і снігурі.

І сльози щастя — ще у першім томі,

На Кобзаревій,Канівській горі...

 

ПОЕТ

 

У титулі придворного поета —

Ще й зірочка геройського звання...

А Дніпр тече, Дінець тече, і Лета

Поета обирає навмання.

 

Горить, горить вікно безсонне в Кончі

Під Києвом престольним, а тому

Ідуть по сліду тут мисливці й гончі,

А царське полювання — у Криму.

І я, куди не йду, куди не їду,

Мене таки не звуть у холуї...

 

Повернення по колу і по сліду

До правітчизни, до вершин її.

О, як чекали ми на неї, вільну,

На неї у родині світовій.

Її ж убили — оленицю тільну,

Пустили в сіті блазнів і повій.

І половці тут, і варязі, й фрязі,

Та на безмовну рибу добра снасть.

А хто уже пішов із грязі в князі —

Той княжий стіл нікому не віддасть.

Поет писав про соловейка в гаї?

Про землю рідну, море й чужину?

Усе пройшло. І смерди-самураї

Вітчизну всю тримають на кону.

І борошно найтоншого помолу

Вже офірує сивий мельник-час.

 

...Повернення. Повернення по колу.

Погоня. Прапорці довкола нас...

 

ПІЩАНА ЛОЦІЯ

 

Ніби в морі на катері плаваю,

А було — на підводнім крилі.

Не прожити минулою славою:

Ми вже й нині народ без землі.

А зробили морською й Молдавію,

Мимо нас попливли кораблі.

В нас і чайки зробилися круками,

І про це говорити не смій.

Наче ми народились безрукими,

Ліворукими в долі своїй.

І півморя здали ми у Дакію,

За велінням Европи здали.

Двадцять років у хорі оплакую,

Що з країною роблять хахли.

Але, друже, повідай і ти мені,

Поклянися двоглавим орлом,

Щонеділі від нашого імені

Все клянуться, тому — і розгром.

І пливу за минулою славою

Серед лиць і піратських тих морд,

Із якими століття вже плаваю,

Щоб не йти у цей проданий порт...

 

МІФ

 

Плаче в старовинному палаці

Батьком замурована княжна.

А солдат, убитий ув атаці,

Ще ступив два кроки, бо — війна.

Черепи убитих на плацдармі

Чорний ворон довгим дзьобом б’є.

 

Так і живемо — у власній кармі,

У покарі, що із нами є.

Смерди пишуть президенту скаргу,

Смертю присягаються, а втім,

Смерди, ви подайте олігарху,

Хай живе у віці золотім.

То московську віру, то рунвіру

Славте із кириличним ім’ям.

 

Я подам знайомому банкіру,

Навіть олігархові подам.

Адже геній Ольвії й Еллади

Багачам купити не дано.

Обплели Лаокоона гади,

І на тризні випито вино.

Я і сам собі вже не належу:

Це вже міф і це вже таїна.

Розіб’юсь, але зійду на вежу,

Де мене заждалася княжна.

 

СТОП-КАДР

 

Підкладали у багаття хмизу,

Грілися в наметах до зорі.

— Тільки ми, — кричали ті, що знизу, —

Будемо найкращими вгорі!

 

А коли вже сіли в кабінети,

То й повстанців наче не було.

Тільки братолюбної вендети

Мчали дні, поганьблені зело.

 

Тільки знову чути гасло свіже:

— Браття, піднесіть нас догори!

Так і є. І брата брат заріже.

Ти ж, маленький вогнику, гори...

 

СОЦ-АРТ

 

Те, що прокляли вони учора,

Те вже їх приватне. На віки?

Їм тепер тужити не з руки.

Королівські замки. Літня змора —

Берегами вічної ріки.

 

Там іще на колесі лелека:

Швидкісно розмножились вони...

Хтось писав: «Мета моя далека...»

Проростає сім’я сатани.

Із вікторій — а якого Віті? —

Мекка смерті, зорі золоті?

 

Але так трапляється у світі.

Але так буває у житті.

Це вам не ходіння у колонах:

Вийшов з хати, прийнявши наркоз…

Це не гра у білих і червоних,

А загибель справді і всерйоз.

 

Ходить придеснянськими полями

З крилами філософ.

Але ми

Вернемось додому журавлями —

З янгольськими білими крильми.

Піднімись над лоцією неба:

Нам зі смертю гратися не варт.

А страждати треба. Жити треба,

Твій соц-арт — уже з козирних карт…

 

САМОТНІЙ ВОВК. 

МОНОЛОГ

 

Іще не в Римі, не в Еспанії,

А в Миколаєві ці панії

Журнал повій, а видають...

Цей профі-орган — дуж-жий орден,

І вже за секс ніякий орден

У влади, гади, не беруть.

Огні борделю не згасають,

Гуляють сиві парубки.

І не стоять у них — звисають

Орденоносні піджаки.

 

І я живу не в Каталонії,

Та й не в Качанівській колонії,

Де є зі злота унітаз.

Там Панна д’Арк чиясь така є!

А в мене хата протікає

І не підпалюється газ.

І що в Украйні, что в Росії

Політик — гірший од повії,

Сексоти ж — пнуться у вожді...

І плачуть мудрі ветерани,

Аби воскреснули тирани,

Такі вусаті й молоді.

 

Чи ти повія, чи гетера,

Спасибі, третій «мерс» у мера,

А слава — Богу і зимі.

Моя хрущовка — як печера,

А я хотів якого ...мера?

А риму знайдете й самі...

 

АПОКРИФ

 

І той, що сидів за святковим столом —

Артист, композитор, художник,

І цей — Аполлон із високим чолом, —

Додасть нам печалей тривожних.

 

І ти, що в сльозах на дорозі стоїш,

А мимо — мажори невмиті.

Вітчизна, ти думав, оте, що святіш, —

На цілому білому світі...

 

ТАНЕЦЬ ЖИВОТА

 

Показували танець живота.

У ресторані. В караван-сараї.

Ця жінка вже була давно не та,

Яку любили чоловічі зграї.

 

А місяць молодан іще не втерсь

Од аравійських снів: уривки давні,

Лежить там на вершинах юних персь

Лиш тінь руки полковника Каддафі...

 

ДНІ ЛІТЕРАТУРИ

 

Спускалися божественні авгури

З небес — і їх приймав аеропорт.

 

О, де ви, деви — дні літератури?

Столичний гість, із табакерки чорт?

І київські були, й московські рейси.

Номенклатура їм носила кейси,

Валізи, де Ямайка і Париж.

І та, яку давно боготвориш.

І бакенбарди барда, а не пейси

Мандрівників до Умані...

Звідколи

На світі воз’явилося письмо,

Були розкішні поетичні школи.

За них ми і в Інеті стоїмо.

Я тямлю Арнаута Даніеля,

Ваганта, барда, батечка секстин.

Зелен-трава була йому постеля.

У древніх замках він творив один.

Тоді ми всі немов сідлали парту,

І кожен думав: високо заліз.

 

О, як же нас нудило від соц-арту!

А нині — знов критичний реалізм.

І де поділись дні літератури?

Кому писемність рідна дорога?

У кого грошей не клювали кури,

Тому книжки й картини на фіга?

Здирають небожителів портрети,

Украли у богині барельєф.

О, день натхнення поетичний, де ти?

І ти невільний, мов у клітці лев!

Немов Парнас — Парламент. От авгури

Перелетіли прямо із небес.

...Тоді це звалось — дні літератури.

Без книги. Без кіно. Картини без...

 

А це уже малюнок із натури.

Не театральні, не картонні мури,

А тільки синь окрадених небес.

 

А десь і сніг, і скаче росомаха,

Криваве титло бачу на снігу.

 

Ви щось несли про шапку Мономаха?

Я вас тепер благаю: ні гу-гу...

 

 

АНТРАКТ

 

І був молодий поет,

І вірші були молоді.

Звáбливий інтернет

Ще не гуляв тоді.

 

Як я любив крізь сон

Твій розмариновий бюст.

Смак виноградних грон,

Шал зацілованих уст...

 

ТЕОРЕМА

 

Вербу, тополю та акацію

Садив і я побіля дому.

Куди ж ведуть нещасну націю

Вожді не з нашого крайкому?

 

І поза крапкою і комою

Не потрапляємо у тему.

І що здавалось аксіомою,

Вже перейшло у теорему.

 

Поза сторожею недремною

Заґелґотіли в Римі гуси.

І гладіатор з теоремою

У Колізеї битись мусить.

 

І за квадригами й квадратами

Ще хтось померти мусить першим.

Але козак уже вмиратиме,

Мов перець у горілці з перцем...

 

Николаевские писатели и поэты

Дмитро Кремiнь | Вячеслав Качурин | Эмиль Январёв | Марк Лисянский | Екатерина Голубкова
Вера Марущак | Анатолий Поперечный | Юрий Крючков | Валерий Бабич | Михаил Божаткин
Аркадий Cуров | Владимир Васильев | Лариса Матвеева